
Письменник і мандрівник Максим Кідрук вже восени, під час Форуму видавців, презентує нову книгу в улюбленому для себе жанрі - технотрилері. Автор працює над завершенням першого в Україні роману про українську авіацію, головною героїнею якого стане жінка.
Письменник і мандрівник Максим Кідрук вже восени, під час Форуму
видавців, презентує нову книгу в улюбленому для себе жанрі -
технотрилері. Автор працює над завершенням першого в Україні роману про
українську авіацію, головною героїнею якого стане жінка. Максим Кідрук
обіцяє багато несподіванок, цікавих поворотів і навіть трохи драми, аби
книжка була цікавою для кожного читача. Про нові літературні досягнення,
подорожі і політику, а також про те, чому письменник більше не
спілкується із родичами з Росії, читайте у розмові «ВЗ» з письменником
Максимом Кідруком.
- Максиме, кількість відвіданих вами країн і написаних вами книг вимірюється десятками. Чого наразі більше?
-
Я відвідав 31 країну, побувавши на всіх континентах, окрім Австралії та
Антарктиди. А щодо написаних книг, чесно кажучи, сам деколи плутаюсь.
Якщо рахувати з технічними - то вже 14, а якщо йдеться про художні - то
написав вісім книг. Як бачите, відвіданих країн наразі більше.
Куди
збиратимусь далі - важко сказати, адже через те, що відбувається в
Україні, не доводиться щось планувати. Працюю над завершенням нового
роману під назвою «Жорстоке небо», який презентую на Форумі видавців у
Львові. Також працюю над публіцистичною книгою на замовлення одного
іноземного видавництва. Це вимагає повної самовіддачі, тому, на жаль,
зараз про подорожі не йдеться. А взагалі, хочу відійти від образу
мандрівника і присвятити себе письменництву.
- Новий роман? Розкажіть детальніше, про що ваша книга.
-
«Жорстоке небо» - це перший роман про українську авіацію, для якого я
обрав наш регіональний пасажирський літак АН-148. У книзі йдеться про
жінку, батько якої сконструював цей літак. Судно вже після другого
польоту до Франції зазнає катастрофи, і головна героїня вирушає на місце
аварії, аби з’ясувати, що стало причиною трагедії. На перший погляд,
винними є працівники паризького аеропорту, які скерували літак на смугу,
яку очищували від снігу. Однак вже на місці головна героїня з’ясовує:
якби все було гаразд із літаком, він завжди б міг скасувати посадку і
спробувати сісти на іншу смугу. І тут вона опиняється перед дилемою - чи
зберегти ім’я свого батька та честь рідної країни, чи випустити на
ринок незавершений літак?
Роман «Жорстоке небо» - це суміш
детективної історії, технотрилеру і трохи драми, які легко вписуються в
сучасні українські реалії. Перші презентації нової книги відбудуться вже
на Форумі видавців у Львові, а потім поїду у великий тур. До речі,
родзинкою моїх презентацій стане те, що проводитиму їх на території
аеропортів. Наразі тривають перемовини про це із керівництвами летовищ у
різних містах України.
- Подорожі забирають багато часу, тим
більше, такі екзотичні країни - Мексика, Намібія, Нова Зеландія... З
іншого боку - написання книг теж вимагає багато часу. Як вдається
організувати свій час, аби продуктивно займатись і тим, і тим?
-
Для того, щоб сісти і писати, треба знайти ідею, і ця ідея повинна бути
хорошою. Тому, у першу чергу, подорожі дарують мені багато ідей для
нових книг. Приблизно третину історій, які я описав у художніх книгах,
мені вдалося зібрати в своїх мандрівках.
Зазвичай подорожі є
доволі концентрованими - я обираю країну, місця, локації і присвячую час
дослідженню нових для мене територій. Після цього, повернувшись додому,
сортую побачене і почуте - щось стає частиною історії в художній книзі,
щось іде в біографію якогось героя. А як вдається організувати час?
Проблеми з часом насправді не існує. Існують проблеми із
самодисципліною. І зізнаюся, у мене теж.
Я усвідомлюю, якщо хочу
бути хорошим письменником - повинен писати щодня. Хоча це не
стовідсоткова гарантія того, що я ним стану, - можливо, ніхто моїх книг
не купуватиме. Але принаймні намагаюся стати хорошим автором, а для
цього потрібно писати кожного дня. Зазвичай працюю у повністю закритій
та ізольованій кімнаті, де немає Інтернету та комп’ютерних ігор, і
взагалі нічого, що могло б відволікти. Встаю кожного ранку і починаю
писати.
- Звідки така тяга до подорожей? Можливо, з дитинства, з пригодницьких романів?
-
Так, ви вгадали. З дитинства багато читаю, і серед всього прочитаного
було багато пригодницьких романів. У мене не було якихось унікальних
історій, які перевернули моє життя і спонукали багато подорожувати. Це
банально, але пригодницькі книги про мандрівників і дослідників
формували мій світогляд. Тож коли з’явилася можливість вирушити у свою
першу велику мандрівку за межами Європи, у мене навіть питання не
виникало - їхати чи не їхати. Звісно, їхати. Ну, а де перша мандрівка,
там друга, третя...
Нещодавно дискутував з колегами про те,
скільки книг повинен читати письменник. На мою думку, це повинно бути
від 80 до 100 одиниць на рік, тобто одна книга на 3-4 дні. При такому
темпі читання важко згадати, що, коли і на кого впливало. Звісно, тягу
до подорожей дуже розвинули книги Джека Лондона, романи Джорджа Мартіна,
які, щоправда, не про подорожі, але привчають письменника працювати,
книги Джона Берроуза, відомого мандрівника і натураліста, а також деякі
твори Марка Твена.
- Об’їздивши стільки країн, вам напевне, неодноразово доводилося зустрічатися зі стереотипами про українців.
-
Для багатьох країн, де я був, а це екстремальні країни Африки чи
Південної Америки, Україна - це tabula rasa, “чиста дошка”. У більшості
людей з цих країн асоціації про Україну близькі до нуля. Взагалі-то,
певні поняття є, але вони обмежуються братами Кличками, футболістом
Андрієм Шевченком і рідше - аварією на Чорнобильській АЕС. Щоправда,
зараз про Україну знають більше через криваву революцію та агресію
Росії. З іншого боку, відсутність будь-якого поняття про Україну
дозволяла формувати враження серед місцевих людей на прикладах
українських мандрівників. А мандрівники самі собою дуже позитивно
налаштовані люди, тому, у сухому залишку, вдавалося створювати хороший
імідж України.
- Між письменництвом і мандрівництвом у 2012 році
ви знайшли час для балотування у народні депутати. Чи хотіли б повторити
цей досвід?
- Досвід є завжди досвідом, незалежно від того, чи
поганий, чи хороший. Як ви знаєте, я програв вибори першій тушці
парламенту цього скликання, депутату від ОО «Батьківщина», Андрію
Табалову. Він і його батько першими не увійшли до фракції опозиції, і
під час першого засідання їхніми картками голосували представники Партії
регіонів.
Чому я про це згадую? На момент, коли ще можна було
знімати кандидатури на користь інших кандидатів, на мене чинили
колосальний тиск, аби я поступився на користь Табалову. Я йшов на вибори
від опозиційних сил і розумів, хто такий Табалов, тому продовжив
боротьбу. Тоді на мене полилася велика кількість бруду, мовляв, я
продався регіоналам. Загалом, історія завершилася для мене умовно
позитивно, бо Табалови у перший же день засідання нового парламенту
показали свої справжні обличчя, а люди, які поливали мене брудом, потім
приходили і вибачалися.
Чи хочу я спробувати знову себе у
політиці? Ні, не хочу. Але й тоді не хотів. Мені запропонували, я довго
думав і погодився. І на те були свої причини. От всі ми скиглимо, що
політики продаються, а політика - це брудна справа, тому ніколи нічого
не зміниться... І дуже легко говорити так і навіть не намагатися змінити
щось. Я спробував і не шкодую. Наразі в політику йти не хочу, але якщо
будуть пропозиції, то обов’язково їх розгляну.
- Дізналася, що через ситуацію, яка склалася в Україні, ви перестали спілкуватися з родичами з Росії...
-
Це насправді велика сімейна драма. Два брати і дві сестри моєї матері
колись разом з сім’єю втікали з Росії, бо їхнього батька через
перебування у німецькому полоні хотіли зловити органи НКВД. Через це
родина переїхала в Україну і осіла у Богом забутому селі на
Кіровоградщині. Усе життя мій дідусь боявся, що за ним приїдуть.
Зараз
одна з моїх тіток живе в Криму, всі решта рідних по цій лінії - в
Росії. Так-от, їх всіх виростила Україна: вони зростали серед українців,
жили серед української культури і традицій, а потім з різних причин
переїхали.
До цього часу ми спілкувалися досить добре. Вони
приїжджали до нас у Рівне, де похована моя бабуся і їхня мати.
Приїжджали не раз, пили з друзями моїх батьків горілку, жартували. А вже
у 2014 році наші родичі почали писати нам, що тут всі фашисти і нас
потрібно винищити. Там було стільки неадекватних звинувачень і дурниць,
що я вирішив більше не зачіпати їх. Люди настільки охоплені російським
шовінізмом, що я сумніваюся, що коли-небудь нам вдасться щось їм
пояснити. Моя думка - ніколи. Зміна Путіна нічого не дасть - це розрив
остаточний і безповоротний. Я лише заспокоюю свою маму, що ми, на щастя,
перебуваємо на правильному боці кордону.
Довідка
Максим
Кідрук - український письменник та мандрівник. Народився у 1984 році у
Володимирці, на Рівненщині. Здобув три вищі технічні освіти у вишах
Рівного, Києва та Стокгольма. Джерелом є сайт wz.lviv.ua.
Читайте также:
|